Кочівники жували плоди арабіки з незапам'ятних часів. Але за спосіб обсмажування ми, ймовірно, повинні подякувати хлопчику-пастуху на ім’я Калді. Побачивши, як його кози збуджено бігають округою, він узяв кавовий кущ, з якого вони їли, та пішов за порадою до ченців. Ті кинули кущ у вогонь, не доби.

З 1500 року Меккою найкращого сорту мокко було саме місто Мекка. І кожен паломник упевнено розносив звістку про арабіку. Тим більше що її «брат», який викликав такий самий чуттєвий порив – вино – було заборонене для мусульман. Так арабіка потрапила в усі куточки світу: в Малу Азію, Сирію, Єгипет, Дамаск і Алеппо і, також до Ємену. Так арабіка, яка вирощувалася на терасних плантаціях, знайшла свій шлях до Європи.

Після першої згадки про каву докторами-гуманістами, знання про каву було загублено у зв'язку зі смутним часом в результаті релігійних війн на території Європи. Кава знову з'явилася лише з настанням більш мирних часів, в якості напою для багатих, поряд із чаєм та шоколадом. Однак навіть тоді Папі Римському Клементу VIII довелося взяти її під свій захист, щоб її не заборонили як мусульманське чарівне зілля.

Вже з давніх часів Бремен вважався кавовою столицею Німеччини. Тут в 1673 році відкрилася перша кав'ярня Німеччини, і донині кава є характерною ознакою міста, в якому розташовано багато великих і дрібних підприємств, що займаються обсмажуванням кави.

Арабіка вкоренилася як напій у Європі. Португальці та голландці поширювали її в якості світової рослини – часто ризикованими шляхами, як наприклад, Габріель Метьє де Клійо в далекому 1723 році. Капітан побудував для свого кавового дерева скляну теплицю, щоб перевезти його на острів Мартініка. Подорож була важкою, і йому довелося ділитися з цією ніжною рослиною останніми запасами води. Однак йому вдалося це зробити – прямих нащадків того дерева і в наші дні можна знайти на Ямайці, на Філіппінах і в Мексиці.